Другого лютого, на Стрітення, – цей день я запам’ятав добре, – поїхали ми з Ориською у Миргород на ярмарок. Не мали чогось особливого прикупляти, просто так забаглося Орисьці. Поїхали вороним з світлиною, підгаром, коником, запряженим у сани-козирки, сани я добре вимостив сіном, вкрив килимком, на ноги поклали вовчого кожуха. Козирки – то сани на двох, сидіти доводиться плече в плече, коли ж сани ішли в затоки, то Ориська налягала плечем на мене, то я на неї, й тоді вона голосно реготілася. Вона…
Книги из серии "Історія України в романах"
Мушкетик Юрий Михайлович-
-
– Прокинулися нарешті, тільки по смерть вас посилати! – мугикнув «дохтур» і розпорядився: – Відтягніть цього дурня в його сторожку. Гафіє, приведи його до тями. І хтось один – за мною, потихеньку… Мовчки перехрестившись, отець Феодор відкрив хвіртку, ступнув уперед… і ледь не спіткнувся об розпростерте на снігу тіло! – Отакої!.. – мовив чернець позаду нього. – Ой, який цікавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пішла в сторожку піклуватися про непритомного Никодима. – Нічого…
-
— Ну як там править гетьман? — запитав Юрій. Сомко витер чепурні вуса. — Править він на всю губу. Тільки не кінчиться те добром. — Чого ж, — підштовхував його до заперечення Юрій. — Я читав гадяцькі статті. Таких ми ще не мали ніколи. І військо своє, і урядники свої, і гроші свої, і свій великий князь. — Отож, — мовив Сомко. — Він хоче бути і великим князем, і гетьманом, і київським воєводою. Швидко скрутить собі шию. — Чому? — Ти…
-
– До речі, я розповідатиму німецькою, ви не проти, маршале? – Тільки повільно, будь ласка. Інакше я погано розумітиму. – Звісно, що так, – кивнув де Лазіскі. – Отже, слухайте… 12 лютого 1713 р. від Р.Х., володіння турецького султана Ахмеда III, молдавське містечко Бендери, тимчасова оселя сім'ї гетьмана Пилипа Орлика Ну от, нарешті синочок, здається, заснув!.. Про всяк випадок Ганна ще хвилин п'ять колихала прив'язану до стелі люльку, в якій сопів малесенький Яшунька, потім…
-
– Ваша високість, там привели хлопця з хору, його до вітальні чи до вашого кабінету? – Нащо? Нехай заходить сюди. Камердинер не зважився щось сказати, знизав плечима, мовчки вклонився й вийшов. Олексій зайшов до будуару, зупинився на порозі. Чимала порожня кімната, збоку на правій стіні – запалений семисвічник (вікно затінюють дерева), в лівому кутку ікона Божої Матері, посередині, трохи ближче до вікна, стіл, на ньому гребінь і чимала шкатулка, а також порожня чашка; за столом, спиною до Олексія, –…
-
Власна доля зовсім не цікавила хлопця, але вона все ще продовжувала бути прихильною до нього. Вона дала йому ще якусь мить, щоб встигнути перетяти пута Сулейманового коня і шугонути верхи у високу траву… Далі була страшна гонитва. Перегони із самою смертю. Андрій загубив лік часу і татарським стрілам, що, мов град, сипалися навкруги. Але той пекельний вогонь, що його потім не раз бачили і друзі, і вороги, уже тоді запалав у його очах. І він утік від переслідувачів. Утік, щоб з'явитися через десять…
-
– Бажаю тобі, ясновельможний пане, любий батьку, довгих років життя і яскравої лицарської слави на полях Марсових! Потоцький у відповідь лише ліниво змахнув рукою: – Сідай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову. Молодий шляхтич шанобливо схилив голову і сів на краєчок лави. – Ось, – простягнув Потоцький синові сувій жовтуватого паперу зі зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай. Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький: – Але…
-
– Ні. – Хіба? – недовірливо скривився малий. – Звичайно. Козаку ніколи не боляче. – Але ж тебе постріляно. Я ось колись пальця попік, і то було боляче. Омелько хитро підморгнув. – То тобі лишень здавалося, а насправді зовсім не боляче. – Але ж я плакав! – О, а це що таке?! Хіба козак плаче? – Дуже було боляче. Омелько хитро підморгнув: – А йди ближче, я щось скажу. Іванко миттю був біля нього. Козак хитрувато подивився навсібіч. – Нікому не скажеш? – Ні! – щиро прошепотів…
-
Але братова смерть — не цирк. Долаючи простори Сиротиного кабінету, я наштовхнувся на пласку скляну скриню, надто знайому мені, щоб поминути без уваги, бо в Марковому кабінеті була точнісінько така, і я не раз і не двічі не тільки розглядав її, а й вивчав те, що всередині. На тій, Марковій, скрині було написано: «Ґрунти Української РСР», і в довгастих ящичках — все наше багатство: від славетних, рахманних, як пишно висловлювались поети, чорноземів, від родючих каштанистих і аж до пісних поліських…
-
– І чого кочовиків принесло зрання? – збуджено гомоніли між собою ольвіополіти. – У гості ж ми їх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було раніше. – Може, куди рухаються та спинилися напроти міста перепочити? – висловлював хтось припущення. – То хай собі пасуть коней, хіба нам трави шкода? – Кочовику не можна довіряти й на мить, – запевняли треті. – Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такі… Літа не мине, щоб когось не шарпали у степах. – Але ж Ольвію поки що не…
-
Ох і обтинали ж та стинали! Коли вже при новому королі Владиславі гетьман Остряниця силою змусив шляхту підписати трактат вічного миру і заприсягнутися на Євангелії про вічне дотримання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв козацьких і всенародних, то панство підступно й зловороже зламало дане слово, потоптало власну присягу, товаришів і побратимів Острянициних було пов’язано і повезено до Варшави на кару, нечувану по своїй лютості і варварству. Обозний генеральний Сурмило, полковники Недригайло,…
-
Після того як Антошко, ставши з колійовця бляхарем, побудував собі ошатний будинок у кінці вулиці Скупневича, спотребилася йому господиня дому. Він недовго розглядався, бо давно впала йому в око донька торговицької прачки, до якої приносили брудну білизну українські пані. Панна Емілія перейняла у матері фах і вважалася на Торговиці, як і бляхар Антошко, найсумліннішою майстринею, а що була українкою, це для нього не мало ніякого значення, навпаки – він давно знеохотився до польських вертизадниць,…
-
Чи до Яни Клочкової, п’ятикратної чемпіонки світу з плавання, красуні… До речі, про красунь. Можна багато наводити висловлювань іноземців, які відвідали Україну, і вони в один голос скажуть: українки – одні з найвродливіших жінок світу. (Хоч мене тут можуть звинуватити в… націоналізмі, але все одно ризикну вигукнути: так! Саме так!) «Краса… порятує світ» – сказав у своєму романі Федір Достоєвський устами блаженного героя. І додав: «Це – страшна сила!» І це справді так, і слова «Краса – страшна…
Популярные книги
Глава 1 Обещание — Что там такое, Жанночка? — заинтересовавшись громко работающим телевизором, спросила Хризалида с кухни. — Ну, ты запретила мне поступать в академию,…
Пролог На ходу застегнув молнию брюк, я помчала в кухню. Пока не глотну с утра кофе, не почувствую, что живу. Моя помощница кофеварка уже сама наполнила термокружку,…
Глава 1. Советник, Палач Империи и глава рода... Первое кольцо. Москва. Главная резиденция рода Лазаревых. Час спустя… Честно признаться…
Глава 1 — Ты изгнан из рода, Алексей. И это моё окончательное решение, — заявил Александр Сергеевич Мечников. С этих слов и началось моё знакомство с отцом. Я оказался…
Глава 1. Опозоренная девица на княжеском балу — Ксенька, помни благодарность моей маменьки, во дворец едешь хоть и прислужницей, однако не каждая дворовая девка такой…
Глава 1 С разбором противников я явно поспешил. Чем ближе мы приближались к флоту противника, тем отчётливее на фоне бледно-голубого неба вырисовывались десятки чёрных…
Глава 1 — Кья! — раздался странный звук от енота, стоявшего на мелководье и прикрывшего лапами несуществующую грудь, когда Зефир подошел поторопить его. — Хорош придуриваться,…
Глава 1 В недрах пятиэтажки меня ждала тёплая еда и пылкие речи капитана Гаврилова. — Михаил Константинович, твою мать. Ты хоть понимаешь, что мог погибнуть? — прошипел…
Annotation Второй этап. Война Марионеток. Земля получила понятную цель, но путь к ней окажется весьма тернистым. Объединение или раскол? Победа или забвение? Егерю придётся…
Глава 1 Небо только начало светлеть, а наши лодки уже активно возили людей на другую сторону реки. Такого массового паломничества в дикие земли не было никогда. Все…
Глава 1 Давай бояться вместе? В середине зала Тимофеевой дачи, на блюдце, стоящем прямо на ковре, горела свеча, от сквозняка огонек трепетал, и тени на стенах…
Глава 1 Потерянные — Дядька Василий… — Вадим смотрел на мужика. — Зачем? — Вас слишком мало, Вадим. Вы с отцом улетели, оставив нас тут сражаться, несмотря на все…
Annotation Он преследовал её со школьной скамьи. Каждый её вздох был под его контролем. Он загонял её в угол. И, казалось, он был наивысшем злом. Так считала Алексия,…
Глава 1 Получить за тролля шкатулку с золотом и еще одну с магическими кристаллами, было приятно. Тем более, что на такой бонус мы не рассчитывали и уже смирились с мыслью,…